23 червня 2015 року виповнюється 300 років від дня упокоєння нашого земляка, видатного діяча Української Православної Церкви кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст., відомого просвітителя, місіонера, талановитого проповідника, духовного письменника та церковного адміністратора Іоанна (в миру Івана) Максимовича-Васильківського, святителя і митрополита Тобольського. З нагоди цієї дати у Музеї рідкісної книги НДУ імені М.Гоголя відкрито постійно діючу виставку.

Народився майбутній святитель в місті Ніжині, у шляхетній православній родині Максима та Єфросинії Васильківських в грудні 1651 року. Його батько Максим був хрещеним іудеєм та тривалий час виконував обов’язки управителя володінь Києво-Печерської Лаври в Ніжинському полку. Родина Максимовичів-Васильківських була в приятельських стосунках з гетьманом Іваном Мазепою: старші брати Івана посіли впливові посади у козацькому війську, а Дмитро Максимович став генеральним бунчужним та довіреною особою гетьмана.

Про дитячі та юнацькі роки життя Івана відомості не збереглися. В автобіографічному творі «Путнік» про цей період свого життя він тільки повідомляє, що «от юности моея многое множество книг собрах и содержах яко драгое богатство». У 1668-1675 роках Іван Максимович навчався в Києво-Могилянській академії та по її закінченні був залишений в ній викладачем латинської мови. Невдовзі прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі. Був лаврським проповідником та економом, намісником Свенського монастиря під Смоленськом та архімандритом Єлецького Успенського монастиря в Чернігові. У 1696 році обраний та посвячений в сан Чернігівського архієпископа. Обіймаючи Чернігівську архієрейську катедру, прославився просвітницькою та видавничою  діяльністю: заснував Чернігівський колегіум (слов'яно-латинську школу для навчання дітей духовенства, міщан і козаків, що діяла на зразок Києво-Могилянської академії), займався благодійництвом та літературно-богословською діяльністю, дбав про розвиток чернігівської друкарні. У 1712 році через приятельські взаємини з опальним гетьманом Іваном Мазепою та особистий конфлікт з впливовим придворним інтриганом князем О.Меньшиковим, наказом царя Петра І Іоанна Максимовича переведено на «почесне заслання» в Сибір, до міста Тобольська, з формальним підвищенням в сані до митрополита. Важка дорога та переміна клімату спричинилася до погіршення здоров’я немолодого архієрея. За недовгі два роки керування Тобольською єпархією святитель Іоанн прославився як меценат, благодійник, просвітитель та місіонер. Як церковний адміністратор дбав про відродження храмів, засновував школи, допомагав родинах засланих до Сибіру каторжан, серед яких було й чимало українців-«мазепинців», спорядив Пекінську православну місію, яка принесла християнство до Китаю. 10 (23) червня 1715 році він передчасно помер під час молитви на колінах перед іконою Богородиці. У 1916 році був канонізований як святий православної церкви.

Іоанн Максимович, архієпископ Чернігівський (малюнок з Чернігівського архієрейського дому, ХУІІІ ст.) 

На думку багатьох дослідників, найбільш плідним періодом існування Чернігівської друкарні був час, коли єпархією керував Іоанн Максимович. При дієвій підтримці гетьмана І.Мазепи владика Іоанн налагодив роботу папірні та розгорнув активну книговидавничу діяльність, проявивши себе не лише талановитим богословом, але й яскравим духовним поетом. Здебільшого літературно-богословські праці Іоанна Максимовича – це перекладені у прозову та віршовану форму біблійні та повчальні тексти, богословсько-філософські приповісті та компіляції, розраховані на широке коло читачів, а у першу чергу – на студентів Чернігівської Колегії, як було написано у передмові до збірки «Алфавіт»: «Се ти Черніговскіе Афины духовну предлагают трапезу – книгу рифмословну». На думку сучасних дослідників, головною рисою літературної творчості Іоанна Максимовича було те, що він вкладав новий філософський зміст у архаїчні форми шкільного віршописання, характерні для української барокової літератури кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. У повчальних притчах святителя Іоанна зустрічаємо нові мотиви, які дають можливість скласти уявлення про філософські та етичні проблеми, що турбували найкращих представників української інтелектуальної еліти того часу. Тут натрапляємо не тільки на проблеми співвідношення віри та раціонального знання, гріховності людського буття та прагнення до духовної чистоти, але й бачимо невдоволеність технократичною цивілізацією, стурбованість екологічними проблемами, пошук місця людини у Всесвіті тощо.

У колекції кириличних стародруків Ніжинського Музею рідкісної книги видавнича діяльність Святителя Іоанна Максимовича представлена двома виданнями. Перше з них являє собою великий епічний поетичний твір (понад 20 тис. рядків, 9 частин) «Богородице Діво книга нареченна, от Троици Пресвятыя пред віки сложенна» (Чернігів, 1707). Книга присвячена прославленню Богородиці Діви Марії та її чудесному заступництву над людьми і є не тільки яскравим витвором українського барокового віршописання, але й взірцем книжкового мистецтва початку ХУІІІ ст. Фоліант великого формату відкривається розкішною фортою, що прославляє Діву Марію. У розкішних заставках, майстерно виконаних гравером Яковом Сацьким, іконографічні зображення на тему Богородичних свят та заголовки в’яззю оригінально вплетені у бароковий рослинний орнамент. Ніжинський примірник книги Іоанна Максимовича має розкішне зовнішнє оздоблення. Шкіряна палітурка темно-коричневого кольору прикрашена тисненням зі слідами позолоти. На верхній кришці у розкішній рамці з рослинного орнаменту вміщено зображення Ісуса Христа. На нижній кришці – у такій самій рамці подібне зображення Богородиці. Обріз книги визолочений та прикрашений різьбленим рослинним орнаментом та написом, що погано читається та потребує подальшого розшифрування. 

Прозова богословська та перекладна діяльність Іоанна Максимовича представлена книгою «Феатрон или Позор нравоучителный, царем, князем, владыкам и всім спасителный»(Чернігів, 1708), яка фактично є переказом твору римського католицького каноника початку ХУІІ ст. Іоанна Марліана.  Головною темою книги є настанови та повчання в дусі християнської моралі для владних осіб.  Видання, подібно до інших українських стародруків того часу, відкривається розкішною фортою гравера «И.П.», на якій, зокрема, бачимо зображення соборного храму Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря. Книга невеликого формату («у четвірку») має картонну палітурку, обтягнуту темною шкірою та прикрашену сліпим тисненням. На передній кришці зображення Іісуса Христа та 12 апостолів у вигляді дерева. 

Обидва вищезгаданих примірники походять із зібрання стародруків ніжинського бібліофіла, викладача історії, латинської мови та словесності жіночої та чоловічої класичної гімназій (остання діяла при Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька) Івана Миколайовича Михайловського (1848-1921). Незважаючи на неабияку цінність ніжинського книжкового зібрання родини Михайловських (а саме на основі цієї колекції свого часу були побудовані надзвичайно цікаві виставки рукописів та стародруків ХІ-го Археологічного з’їзду у Києві 1899 р. та  ХІУ-го у Чернігові 1908 р.), його історія та доля досі лишаються малодослідженими та невідомими широкому колу дослідників. У фондах бібліотеки Ніжинського держуніверситету нещодавно нами виявлено 57 кириличних стародруків та видань цивільного друку ХУІІ-ХУІІІ ст. з рукописним екслібрисом книгозбірні Михайловських, що були подаровані власником у 1919 році.  Як вдалося з’ясувати, цінну колекцію рукописів та стародруків почав збирати ще батько ніжинського професора Микола Матвійович Михайловський (1815-1877) – статський радник, який у 1836-1870-х рр. працював чиновником у Комітеті правління Імператорської Академії Наук у Санкт-Петербурзі. Хоча Микола Матвійович був вихованцем духовної семінарії і не мав вченого ступеня, він зацікавився дослідницькою діяльністю та плідно займався, як зараз кажуть, допоміжними історичними дисциплінами: генеалогією, палеографією, дипломатикою, філігранологією, археографією та бібліографією. Співпрацюючи з Археографічною Комісією, захопився збиранням старовинних рукописів та книжок, витрачаючи на бібліофільську пристрасть всі власні (зауважимо, дуже скромні) кошти, і за 40 років зібрав численну унікальну бібліотеку.

Після смерті батька, безцінну книжкову колекцію успадкував Іван Миколайович Михайловський, який після закінчення С.-Петербурзького університету отримав посаду викладач у Ніжині. Так унікальні стародруки опинилися в ніжинському будинку Михайловських. На жаль, нам не вдалося з’ясувати, чи продовжував збирання книжок Іван Миколайович, чи просто був зберігачем батьківського книжкового скарбу. Відомо, що у цей час він охоче давав доступ до рукописів та стародруків ніжинським дослідникам (так з’явилося декілька цінних археографічних публікацій), а також був організатором двох вищеозначених виставок у Києві та Чернігові. У ніжинській бібліотеці Михайловських зберігалися унікальні українські видання ХУІ-ХУІІІ ст. (у т.ч. видання Івана Федорова – Заблудівське «Євангеліє учительне» 1569 р., Львівський «Апостол» 1573 р., «Острозька Біблія» 1581 р., унікальні видання львівських, віленських та київських друкарень тощо). У 1908 р. Іван Михайлович погодився продати колекцію рукописів ХІ-ХУІ ст. до Імператорської Публічної бібліотеки у Москві (зараз – Російська Національна Бібліотека), а частину стародруків ХУІ-ХУІІІ ст. (близько 200 примірників) – до Бібліотеки Академії Наук у Санкт-Петербурзі. І ось тепер частина книжкового зібрання Михайловських виявлена у Ніжині і зайняла почесне місце в Музеї рідкісної книги Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.