Ачилова В. П. Парцеляція як один із прийомів експресивного синтаксису // Учені записки Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського — Серія «Філологія. Соціальні комунікації». — Том 24 (63), № 1. Ч.2. 2011.  - С. 25-31.

Дудик П.С. Синтаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення (Просте речення: еквіваленти речення). - Київ: Наук. думка, 1973. - 288 с.

Федонюк В. Є. Парцеляція в сучасній чеській літературній мові : автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.03 / В.Є. Федонюк; НАН України. Ін-т укр. мови. - К.: 2001. - 22 с.

Марич С.М. Стилістичні функції парцельованих речень. – Режим доступу http://kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs/Magazine23-24.pdf

Загнітко А. П. «Душа тисячоліть шукає себе в слові» . – Режим доступу http://kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs/Magazine41-7.pdf

Кондратенко Н. Дискурсивність текстової фрагментації як вияв категорії дискретності // Вісник Львівського університету. Серія «Філологія». — Л., 2004. — Вип. 34. — Ч. І — С. 318-322.

Гринишин У. Парцеляція як стилістичний засіб експресивності художнього тексту (на прикладі роману "Майдан" Бориса Харчука) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Сер. Літературознавство: 80-річчю з дня народж. письменника Бориса Харчука присвяч. — Тернопіль: 2011. — Вип. 33. — С. 306-314.

Буйницька Т. Функціонування парцельованих структур у художньому тексті // Наукові записки. Серія: Наукові записки: Збірник наукових праць. — Кіровоград: КДПУ ім. В. Винниченка, 2010. — Вип. 89(5). — С. 24-26.

Конопленко Н. А. Текстотвірний потенціал парцельованих конструкцій: автореф. дис. ... к.ф.н. — Запоріжжя, 2007.

Конопленко Н. Парцеляція як чинник текстотворення у прозі Б.-І. Антонича. – Режим доступу: http://kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs/Magazine68-69-13.pdf

Шевченко Т. В. Редуплікація як засіб вираження авторської модальності у творах Юрія Кириченка // Український смисл — 2012. — № 2.

Реуцький М. В. Типи парцельованих конструкцій у сучасній українській літературній мові ( на матеріалі творів Г. Тютюнника). – Режим доступу:

http://www.tutor.com.ua/article.php?id=64. – (Назва з екрана.)

 Станіслав, Ольга

ПРОБЛЕМА ПАРЦЕЛЯЦІЇ У СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЧНІЙ НАУЦІ

У статті представлений теоретичний огляд літератури, що присвячена вивченню парцеляції як явищу сучасного синтаксису; окреслюються основні етапи розвитку наукової думки з означеної проблеми; аналізуються різні підходи до її вирішення. Парцеляція обґрунтовується як синтаксична універсалія сучасного мовлення.

Ключові слова: парцеляція, розчленована конструкція, сучасний синтаксис, експресивний синтаксис, парцелят, базова частина висловлення, класифікація парцельованих структур.

Однією із особливостей сучасної писемної мови є інтенсивний вплив на неї розмовного узусу, внаслідок чого відбуваються певні зсуви у всіх ярусах мовної структури. Ш. Баллі зазначав, що інновації у мові торкаються насамперед її синтаксичної будови [5: 123]. Вивчення сучасного стану синтаксису розмовної мови дає змогу прогнозувати, аналізувати тенденції розвитку будь-якої мови загалом. Відомо, що розмовному синтаксису властиві такі явища як еліптичність, неповнота речень, розчленування синтаксичних структур, які обумовленні невимушеністю, спонтанністю, ситуативністю мовлення, з одного боку, і плеоназм, емфаза, які пов’язані з афективністю мовного спілкування, з іншого.

Метою даної наукової розвідки є проаналізувати одне з найцікавіших явищ сучасного синтаксису, що належить до тих мовних феноменів, які впевнено переходять із розмовної мови в літературну, однак є недостатньо дослідженими. Мова йде про парцеляцію.

Поняття і термін „парцеляція” є досить уживаними у лінгвістичній літературі, присвяченій синтактико-стилістичним аспектам мовлення. Вперше такі лексеми як „parcelles” та „style parcellaire”, які повністю відповідають суті самого явища: розчленування єдиного цілого на складові його частини, ввів французький мовознавець Марсель Коен (Cohen M.) [9: 395].

За нашими спостереженнями, часто сам термін тлумачиться по-різному і, як результат, має багато синонімічних найменувань. Поряд із терміном „парцеляція” використовуються  „сегментація” (Ш. Баллі, О.О. Реферовська,   Н.О. Шигаревська), „сепаратизація” (О.О. Андрієвська), „приєднувальні конструкції” (В.Г. Гак, О.О. Реферовська), „ізоляція” (Є.Г. Ризель,                          Є.І. Шендельс), „приєднання” (О.В. Колесніков), „відкриті (зсунуті) конструкції” (В.В. Виноградов), „комунікативні структури з додатковою рематизацією семантико-синтаксичних конструкцій” (Л.П. Чахоян) і тому подібне.

Так чи інакше, всі вчені погоджуються з тим, що парцеляція – це: 1) синтаксичний процес, суть якого полягає у розчленуванні на самостійні одиниці єдиного синтаксичного цілого, 2) парцельована конструкція складається із парцеляту (що містить тему висловлення) та базової частини (що представляє рему), 3) явище, яке з плином часу отримує все більше поширення і, відповідно, представляє собою актуальну проблему дослідження. Отже, вивчення парцеляції як нового граматичного явища, що не ввійшло на даному етапі розвитку мовознавства в норму літературної мови, але є універсалією мовлення, може збагатити уявлення щодо динаміки розвитку синтаксичної системи сучасних мов.

Термінологічна енциклопедія за редакцією О.О. Селіванової дає таке розуміння парцеляції (від фр. рarcelle – частинка) – синтаксична універсалія мовлення, що передбачає побудову повідомлення шляхом розділення речення на кілька самостійних висловлень, інтонаційно та графічно відокремлених, проте єдиних за змістом. Парцельовані висловлення комунікативно виділені, переважно є ремою у загальному змісті події [8: 449]. Спостережено, що результатом парцеляції є стиснення інформації за допомогою чіткого виокремлення деякої мовної структури. Парцельовані конструкції використовуються мовцем із метою змістового виділення, динамізації, увиразнення, експресивізації певного фрагмента висловлення. Парцелят ніби повертає увагу реципієнта на логічно значущу деталь, при цьому граматична перерваність зв’язку виступає як синтаксичний засіб її акцентування.

На думку О. Іванчикової, явище парцеляції обумовлене, передусім, екстралінгвістичними факторами: прискорення сучасного ритму життя й необхідність у зв’язку з цим передавати інформацію більш виразним та швидким способом [6: 282]. Власне парцеляція і виступає таким мовним явищем, що характерне сьогочасній мові й задовольняє вимоги чіткості та економії синтаксичної конструкції.

Вперше термін „парцеляція” у сучасному значенні був використаний професором А.Ф. Єфремовим у праці „Мова М.Г. Чернишевського” (1951 р.). Під парцеляцією він розумів прийом, який „розламував” речення на частини, перетворюючи їх в еквіваленти самостійних речень, деформуючи структуру речення своєрідним порядком (розставлянням) розділових знаків, що порушувало загальноприйняті правила.

Теоретичний аналіз цього феномену був викладений у дисертаційному дослідженні Ю. В. Ванникова „Явище парцеляції у сучасній російській мові” (1965). Автор описав парцельовані конструкції, вивчив деякі їх структурні типи та логіко-семантичні, експресивні особливості.

Починаючи з середини 60-тих років, коли парцеляція привернула до себе пильну увагу лінгвістів, вона ототожнювалась із приєднувальними конструкціями (О. Реферовська, 1973; Н.С. Валгіна, 1991; В.Г. Гак, 2000) або розглядалась як частина розвинутої системи приєднання (М. Платонова, 1973; Б. Турсунов, 1975).

У кінці 60-тих – 70-тих років у центрі пошукувачів парцеляції опинились: 1) структурні особливості парцельованих конструкцій (Г. Рибакова, 1969;              В. Стрельцов, 1974); 2) їх інтонаційні характеристики ( Р.П. Лисиченко, 1972; Л.С. Сержан, 1973); 3) їх експресивність та стилістичні особливості                      (В. Платонова; Б. Турсунов, 1975).

70-ті роки були відзначені підвищеним інтересом до семантики. Проблеми, що розроблялись у цей період, були пов’язані з досліджуванням структурно-семантичних особливостей парцельованих (приєднувальних) конструкцій, а також із вивченням їх архітектонічної функції (роботи             Л.І. Ступакової, 1975; Л. Рижикової, 1978).

Наприкінці 70-тих років окреслився новий напрямок розвитку загальної лінгвістичної теорії – прагматика. З’явились роботи, що були присвячені визначенню комунікативно-прагматичних функцій парцеляції та приєднувальних конструкцій (Л.С., Суровенко, 1982; О. Вільчицька, 1991). У 80-ті роки детально були проаналізовані комунікативні особливості парцельованих конструкцій (праці О. Сковороднікова, 1981; В.В. Кузнєцова, 1986; О. Скоробагатова 1990).

Наступний етап мовних перетворень випав на середину 90-тих і зачепив експресивні синтаксичні структури (у тому числі й парцельовані конструкції). Під впливом тенденцій постмодернізму розпочався період формування нових нестандартних умов та варіантів парцеляції (зокрема, з’явились різновиди графічного розчленування тексту: абзацне розташування компонентів, вертикальний пробіл тощо).

Аналіз літератури дозволяє зробити висновок про те, що парцеляція є достатньо широким синтаксичним процесом, який охоплює різні види розчленованих структур, а терміни „парцеляція”, „приєднувальні конструкції”, „сепаратизація” і тому подібне до цих пір не знайшли свого остаточного визначення.

У цьому сенсі слушним є зауваження Андрієвської, яка обґрунтовує необхідність чіткого розмежування цих понять. Лінгвіст пише, що зазвичай під парцеляцією розуміється будь-який вид „крайнього відокремленням”, синтаксичного розчленування, що маркується крапкою. Це найбільш узагальнюючий термін (особливо у російській лінгвістичній традиції). Однак, як типи „крайнього відокремлення” (парцеляції) необхідно виокремлювати сепаратизацію та приєднувальні конструкції. Щодо сепаратизації, то слід розглядати випадки, коли синтагма (слово, група слів, речення) проявляє певні логіко-граматичні відношення до базової структури і, як наслідок, може виступати у ролі члена речення або ж як складова частина базової структури, що є відокремленням [3: 77]. Стосовно приєднувальних конструкцій, то йдеться про моменти, коли такий логіко-граматичний зв'язок між синтагмою і базовою частиною майже відсутній, а складові піддаються лише більш або менш суб’єктивній інтерпретації на основі контексту, підтексту висловлення тощо. Приєднувальні конструкції додають до головного висловлення певні повідомлення, зауваження, пояснення, а не членують його [7: 236].

Ще більш рішуче й раціональніше вирішує дану проблему  О. Іванчикова, яка під парцеляцією розуміє певний прийом експресивного синтаксису письмової літературної мови, сутність якого полягає у розчленуванні синтаксично зв’язного тексту на інтонаційно відокремлені відрізки, що маркуються крапкою [6: 282]. Особливо цінним у цьому формулюванні представляється визначення парцеляції як прийому письмової мови, що дає можливість протиставити її (парцеляцію) приєднувальним конструкціям – природному явищу усного мовлення. Така опозиція дозволяє розмежувати їх за психолінгвістичними, естетичними критеріями та зрозуміти їх генетичний зв'язок.

У своїх дослідженнях О. Іванчикова виокремлює дві основні групи парцельованих конструкцій:

1) конструкції, парцеляція яких структурно спрощена;

2) конструкції, парцеляція яких структурно ускладнена.

Зазвичай, до першої групи відносяться парцельовані конструкції, що містять на початку парцеляту спеціальне слово – сигнал парцеляції, а також синтаксичні конструкції, що складаються із відносно незалежного граматичного парцеляту. До другої групи належать парцельовані конструкції з парцелятом – новим членом.  Мовознавець зазначає, що структури другої групи характеризуються більшою експресивно-інформативною насиченістю.

Як бачимо, О. Іванчикова пропонує при аналізі парцеляції з точки зору ступеня її структурного спрощення / ускладнення враховувати „роль парцеляту в синтаксичній організації даної конструкції”, оскільки парцелят може бути новим членом за відношенням до базової структури або ж словесно представленим у базовій структурі. На її думку в конструкціях із             парцелятом – новим членом, парцеляція є загалом більш ускладненою, на противагу конструкціям, представленим парцелятом у базовій структурі.

Застосування критерію „структурного спрощення / ускладнення парцеляції” дозволяє О. Іванчиковій вибудувати достатньо диференційовану класифікацію парцельованих конструкцій. Утім ця класифікація, на наш погляд, має певні недоліки: 1) немає чіткої ієрархії структурних ознак, які б слугували основою класифікації; 2) серед названих властивостей не виокремлюється домінанта особливість, яка б у найбільшій мірі визначала емоційно-експресивну насиченість парцельованої конструкції (базової структури та парцеляту).

Класифікація парцелятів у М. Авласевич здійснюється „за ступенем їх залежності від базової структури” [1: 20]. Вчений виділяє парцельовані конструкції простих та складних речень (останні повністю відносяться до легкопарцельованих структур).

Слід відмітити, що недосконалість згаданих класифікацій полягає ще й у тому, що поняття „спрощеності”, „ускладненості” того чи іншого різновиду парцеляції є дещо гіпотетичним (не перевіреним експериментально), а отже потребує ретельного дослідження та аналізу.

Розробляючи критерії класифікації парцельованих конструкцій, варто враховувати всі особливості даного синтаксичного явища сучасної мови: і сутність самого засобу парцеляції, і синтаксичні зв’язки частин комунікативно розчленованої структури, і ступінь близькості базової структури й парцеляту, або ж низки парцелятів, і міру їх емоційно-експресивної насиченості.

Отже, парцеляція, частотність якої в текстах сучасної літератури зростає, досить помітно відображає зміни в способі структурування висловлення як у плані змісту, так і у плані вираження. Парцельовані конструкції вирізняються лаконічністю, стислістю, емоційністю, невимушеністю, експресивною силою, підвищеною динамікою у передачі інформації. У зв’язку з цим, парцельовані конструкції формують особливий, своєрідний синтаксис, який отримав назву „актуалізуючого” (Н. Арутюнова, [4: 345]), „експресивного” (Г. Акімова [2: 83]), що протиставлений, певним чином, класичному синтаксису. Як уважає                          О. Іванчикова, власне основна роль парцеляції – „функція експресивного виділення тієї чи іншої частини висловлення” [6: 290]. З метою акцентування найбільш суттєвих деталей загальної картини повідомлення, елементів поведінки героїв тощо, парцеляція може створювати ефект „уповільненого кадру” (за допомогою непередбачуваної паузи) або ж враження пришвидшення подій.

Проведений аналіз дозволяє констатувати, що явище парцеляції уже протягом кількох десятиліть залишається актуальним питанням дослідження, оскільки парцельовані висловлення є достатньо вживаними у сучасній літературі і є інтернаціональною тенденцією розвитку синтаксису загалом. Парцельовані конструкції різняться за своєю структурою, частотністю використання, функціями, ступенем експресивності, а отже потребують подальшого ґрунтовного вивчення.

Попри значну кількість публікацій з даної проблематики, залишаються  нерозкритими аспекти функціонування парцеляції у текстах різних жанрів, не виявлені особливості її структурної організації, відсутні дані щодо частотності вживання різних видів парцельованих структур, не проаналізовані стилістичні можливості парцеляції, не з’ясовані тенденції її розвитку. Всі ці моменти представлять собою перспективи подальших теоретичних та практичних розвідок синтаксистів.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Авласевич М.А. Присоединение, парцелляция и текст/М.А. Авласевич //Филологические науки. – 1996. – №4. – С. 17-22.

2. Акимова Г. Н. Новое в синтаксисе современного русского языка / Г.Н. Акимова. – М.: Высшая школа, 1990. – 160 с.

3. Андриевская А.А. Явления „сепаратизации” в стилистическом синтаксисе современной французской художественной прозы / А.А. Андриевская // Филологические науки. – 1969. – №3. – С. 77-83.

4. Арутюнова Н.Д. Синтаксис // Энциклопедический словарь. Лингвистика / Н.Д. Арутюнова. – М.: Российская энцикл., 1997. – С. 345.

5. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка / Ш. Балли. – М.: Иностр. лит-ра, 1975. – 456 с.

6. Иванчикова Е.А. Парцелляция, еë коммуникативно-экспрессивные и синтаксические функции // Русский язык и советское общество. Морфология и синтаксис современного русского литературного языка / Е.А. Иванчикова М., 1968. – С. 280-298.

7. Реферовская Е.А. Синтаксис современного французского языка / Е.А. Реферовская. – Л.: Наука, 1969. – 236 с.

8. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / О.О. Селіванова. – Полтава: Довкілля-К, 2006. – 716 с.

9. Cohen M. Histoire d’une langue / М. Cohen. – Nouvelle édition, 1967 – P. 395-397.

Шевченко Тетяна Василівна

Парцеляція в українському поетичному мовленні другої половини ХХ століття. : автореферат дис... канд. наук: 10.02.01 - 2007.

Художній текст – це організована певним чином система, що характеризується наявністю елементів комунікації, специфічністю їх набору та особливою структурою відношень між ними. Ситуація позамовної дійсності може бути репрезентована у вигляді різних синтаксем, а добір формальних засобів вираження змісту впливає на характер експресивного насичення конструкції. Завдяки розчленуванню синтаксичного утворення, побудованого за формулою речення, стають можливими варіювання різних лексико-семантичних відтінків значень, що виникають унаслідок образно-естетичної конкретизації й індивідуалізації змістових відрізків. Одним із найколоритніших засобів увиразнення, що ґрунтується на основі синтаксичного перерозкладу, розчленування, вияскравлення окремих компонентів, є парцеляція.

Різні грані семантики художнього слова найпродуктивніше виявляються на синтаксичному рівні. Енергія слова завжди пов’язана з емфатичною інтонацією, тому порушення звичайних синтагматичних моделей речення з метою виділення тих чи інших слів, словосполучень або й окремих предикативних частин має потужний емоційно-експресивний потенціал. Парцелювання синтаксичних конструкцій стає ознакою ідіолекту таких відомих українських поетів, як Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Іван Драч, Микола Вінграновський, що дозволяє кваліфікувати його як особливий синтаксичний засіб актуалізації елементів прагматично-комунікативного рівня мовленнєвої системи.

Актуальність дослідження обумовлена потребою вивчення засобів експресивного синтаксису (зокрема, парцеляції), які, трансформуючи синтаксичні одиниці, суттєво змінюють семантику художнього слова. Незважаючи на наявність значної кількості праць із проблем парцеляції, серед мовознавців немає єдиної думки відносно трактування питання про природу сегментованого висловлення та визначення меж цього явища, з’ясування його структури, функцій та синтаксичного статусу. У дисертації ставиться завдання дослідити параметри парцельованих конструкцій, розглянути їх структурні та змістові особливості з власне синтаксичних і функціонально-стилістичних позицій в українському поетичному мовленні другої половини ХХ століття. Аналіз проводиться на матеріалі творів Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, бо в лінгвостилістичному плані вони постають тим феноменом, у якому: 1) відображаються загальнонаціональні зразки літературно кодифікованого конструювання реченнєвих структур; 2) поєднуються й диференціюються індивідуально-авторські модифікації та трансформації речень, що створюють нові, несподівані експресивно-асоціативні варіації.

Окремі аспекти творчості цих письменників привертали увагу дослідників, але більшість праць написані в літературознавчому, культурологічному або історичному ключі.

Теоретичним підґрунтям роботи послугували праці, у яких узагальнено досвід мовознавчої науки з питань парцеляції. Природа цього явища та особливості функціонування розглядалися на матеріалі французької, німецької, чеської, російської та інших слов’янських мов (Ш. Баллі, В. Матезіус, Й. Неквапіл, В. Виноградов, Л. Щерба, О. Пєшковський, В. Бєлошапкова, Ю. Ванников, О. Скоробагатова, О. Сковородников, Є. Іванчикова, Г. Акімова, Н. Арутюнова, Н. Формановська та ін.). Виходячи із специфіки української національно-мовної традиції, а також із того факту, що кожна мова має свій специфічний набір засобів для вираження семантики на синтаксичному рівні, постає необхідність дослідження парцельованих речень саме на українському мовному ґрунті. Комплексний аналіз парцеляції як явища експресивного синтаксису стає можливим на сучасному етапі розвитку мовознавчої науки, спрямованої в бік вивчення синтаксичних явищ з погляду лінгвістики тексту та комунікативного синтаксису.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертації пов’язаний із комплексною науковою темою кафедри української мови Дніпропетровського національного університету “Природа і структура лексичних і граматичних одиниць української мови” і схвалений фаховою координаційною радою Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (пр. № 307/59 від 23. 01. 07р.).

Об’єктом вивчення виступають парцельовані конструкції, які складаються з базового компонента та парцелятів.

Предметом наукового аналізу є типи, функції, модальність, семантика парцельованих речень, що реалізовані в поетичних творах Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча та Миколи Вінграновського.

Мета роботи: встановлення специфіки вираження семантики художнього слова за допомогою парцеляції, комплексний опис парцельованих одиниць, характерних для українського поетичного мовлення другої половини ХХ століття, аналіз індивідуально-авторських інтерпретацій реченнєвих структур, а також визначення особливостей ідеостилю письменників як своєрідного вияву художньої естетики. Мета роботи зумовлює реалізацію таких завдань:

Розглянути побудови експресивного синтаксису. Виявити конструктивні особливості парцеляції, простежити характер взаємозв’язку між базовим утворенням та парцелятами, описати різні позиції відчленованого компонента.

З’ясувати емоційно-експресивний потенціал парцельованих побудов. Виділити експресивні можливості парцелятів у сучасному художньому мовленні та прокоментувати основні їх функції.

Обґрунтувати статус сегментованих та парцельованих конструкцій. Простежити кореляцію парцеляції з такими типами емоційного мовлення, як сегментація, бі- та поліфуркація, приєднування.

Визначити структурні типи парцельованих конструкцій у поетичному мовленні другої половини ХХ століття.

Охарактеризувати співвідношення парцеляції з основними текстовими категоріями.

Описати поетичний ідеостиль Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча та Миколи Вінграновського в аспекті парцеляції.

Основними методами дослідження є описовий (з використанням опозиційних прийомів), структурний (трансформаційний аналіз) та контекстуальний (семантика, емоційно-експресивне наповнення слова визначалося у зв’язку із синтаксичними умовами контексту), застосовувалися також прийоми функціонального та статистичного методів.

Матеріалом дослідження стали 3,5 тисячі парцельованих одиниць, вилучених шляхом суцільної вибірки із поетичних збірок Ліни Костенко (“Проміння землі” – 1957 р., “Вітрила” – 1958 р., “Мандрівка серця” – 1961 р., “Над берегами вічної ріки” – 1977 р., “Неповторність” – 1980 р., “Сад нетанучих скульптур” – 1987 р., “Вибране” – 1989 р.), Ірини Жиленко (“Пори року” – 1999 р., “Євангеліє від ластівки” – 2006 р.), Івана Драча (“Сонце і слово” – 1978 р., “Вибрані твори” – 1986 р., “Крила” – 2001 р.) та Миколи Вінграновського (“Київ” – 1982 р., “Вибрані твори” – 2004 р.).

Наукова новизна. Дисертація є однією із спроб в українському мовознавстві монографічного опису структурних, семантичних, функціональних, стилістичних особливостей парцельованих конструкцій в українському поетичному мовленні другої половини ХХ століття.

Уперше в українській лінгвістиці проводиться комплексний аналіз синтаксичної мікросистеми творів Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча та Миколи Вінграновського з позицій динамічного синтаксису; розглядається специфіка функціонування парцельованих конструкцій у художньо-поетичному мовленні, окреслюються деякі особливості ідеостилю письменників.

Теоретичне та практичне значення. Основні положення та висновки значно розширять уявлення про можливості експресивного синтаксису в межах функціональних стилів сучасної української мови. Отримані матеріали та результати можуть бути використані при вивченні лінгвістики тексту, простого та складного речення в загальноосвітній і вищій школах, а також застосовані у спецкурсах з лінгвостилістики, спецсемінарах з проблем синтаксичної семантики, при подальшому дослідженні творчості Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Івана Драча та Миколи Вінграновського.

Особистий внесок здобувача. Проаналізовані погляди зарубіжних та вітчизняних лінгвістів на проблему парцеляції, доповнений та уточнений ряд корелятивних ознак, які допоможуть ідентифікувати парцельовані конструкції в тексті, охарактеризований емоційно-експресивний потенціал парцелятів. Визначені основні структурні типи парцельованих утворень, використаних в українському поетичному мовленні другої половини ХХ ст., описані особливості ідеостилю письменників. Дослідження проведено одноосібно автором. Усі статті з теми дисертації опубліковані без співавторів.

Апробація результатів дисертації. За матеріалами дисертації були прочитані доповіді на VІІ та ІХ Міжнародних конференціях “Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 2001, 2003), Всеукраїнській науковій конференції “Олесь Гончар: пошуки сучасної інтерпретації (до 85-річчя від дня народження письменника та 35-річчя виходу у світ роману “Собор”)” (Дніпропетровськ, 2003), Всеукраїнській науковій конференції “Павло Загребельний: творчий портрет на тлі епох (до 80-річчя від дня народження письменника)” (Дніпропетровськ, 2005), Всеукраїнській науковій конференції “В.С. Ващенко – особистість, науковець, громадянин” (Дніпропетровськ, 2005, 2007), Всеукраїнській науковій конференції “Східнослов’янські мови в їх історичному розвитку”, присвяченій 100-річчю від дня народження професора С.П. Самійленка (Запоріжжя, 2006) .

Основні положення дослідження й уся дисертація загалом обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Дніпропетровського національного університету та викладені в 11 публікаціях, 9 із яких уміщені у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, бібліографії та списку джерел мовного матеріалу. Повний обсяг дисертаційного дослідження – 196 сторінок, основний текст дисертації охоплює 176, список літератури нараховує 256 позицій.